Центр розвитку дитини "Гармонія"

До проблеми духовного розвитку особистості дітей дошкільного віку

    У статті розкрито питання щодо духовного розвитку дітей дошкільного віку; подано сутність таких понять, як духовність, духовне здоров’я, духовне виховання, духовний розвиток.

   Ключові слова: духовність, духовне виховання, духовний розвиток.

    У сучасних умовах соціально-економічних і політичних змін української держави суттєвого значення набувають питання духовного розвитку особистості. Саме тому в державних документах (Національна доктрина розвитку освіти України у ХХІ столітті, Закони України “Про освіту”, “Про дошкільну освіту”, Базовий компонент дошкільної освіти в Україні) однією з основ модернізації освіти, зокрема дошкільної проголошено пріоритетність підвищення морально-соціального рівня молодого покоління, а провідним завданням виховання – розвиток у дитини  духовних цінностей, духовного здоров’я як домінуючого начала у структурі  особистості.

      Духовне здоров’я – це здатність зберігати та використовувати духовність, доброту, творчість. Воно залежить від розкриття духовного, морального потенціалу, свідомого прагнення людини до реалізації вищих якостей особистості, прилучення до духовних цінностей.

      Духовність – це категорія людського буття, якою виражається його здатність до самотворення та творення культури. Духовність є вищим рівнем розвитку особистості, на якому основними мотиваційно-смисловими регуляторами її життєдіяльності є вищі людські цінності. Цей рівень найбільш зрілої і відповідальної (перед собою та іншими) особистості, здатної не тільки пізнавати та відображати довкілля, а й творити його.  

       Із духовністю тісно пов’язане поняття духовний розвиток особистості, під яким розуміють розвиток, спрямований на індивідуальний вияв у системі мотивів особистості двох фундаментальних потреб – ідеальної потреби пізнання та соціальної потреби жити й діяти для інших. Механізм формування та функціонування духовності зумовлюється системою  координат життєвого простору людини.  Для того, щоб людина духовно зростала, творила себе, вона має осмислювати культуру як умову своїх життєвих орієнтирів та здійснення процесу самопізнання.           

      Культура є мірою «людського в людині».  На єдності культурних норм ґрунтується і стає можливим існування суспільства.  

    Духовний розвиток – це набуття самостійності у дійсних формах життєвого процесу, це перетворення можливостей буття на культурну реальність. Однією з важливих умов розвитку духовності є розвиток здатності дистанціюватися від безпосередніх життєвих обставин. Розвиток духовності завжди передбачає уміння піднятися над обставинами, стати «вище», здобуваючи власну думку на світ, стаючи, таким чином, суб’єктом себе – творення. Духовний розвиток особистості передбачає значні вольові зусилля та відповідальність особистості. Складовою і результатом процесу духовного розвитку особистості є самовиховання – свідома діяльність людини, спрямована на вироблення і вдосконалення позитивних і подолання негативних своїх якостей, на формування своєї особистості у відповідності з поставленою метою.  Цінності – є невід’ємною частиною відносин людини зі світом, в якому протікає її життєдіяльність і пізнання.  

Цінності –

• це здатність задовольняти потреби й інтереси особистості (О.Дробницький, А.Здравомислов);
• специфіка утворення свідомості; особлива індивідуальна реальність, яка має особливу значущість для суб’єкта, котрий її переживає (І.Бех, Л.Виготский, С.Рубінштейн);
• та особлива індивідуальна реальність, сутність якої полягає в її «позитивній» значущості, що має вирішальне значення у процесі життєдіяльності людини (Б.Додонов).

        Загальнолюдські гуманні цінності детермінуються моральністю, критеріями якими виступають не лише уявлення про такі моральні якості, як доброзичливість, повага до людської гідності, милосердя, доброта, людяність, толерантність, порядність, уміння прощати, не чинити зла, а й практичні дії, вчинки, мотиви, стимули і наміри людей. Особливе значення має розвиток потреби в емоційному і духовному контактах з людьми, потреба у самоповазі, співчутті та співпереживанні людям.

          Особистісні цінності – поняття, що відображає факт включеності суб’єкта в соціальні зв’язки та стосунки і трактує людину як соціокультурну реальність.

         Духовні цінності – витвори людського розуму, духу і творчої діяльності, зафіксовані в реальних здобутках і продуктах науки, літератури, мистецтва, моралі, архітектури, культури тощо (М.Ярмаченко). Духовність, за словами І.Д.Беха, завжди так чи інакше передбачає вихід за межі естетичних інтересів, особистої користі і центрованість на моральній культурі людства. Відтак, як стверджує вчений, цілі й наміри духовно зрілої особистості вкорінені в системі надіндивідуальних цінностей, завдяки чому вони виконують функцію вищого критерію для орієнтації в світі та опори для особистісного самовизначення. І.Д.Бех наголошує на тому, що така особистість активно використовує їх для розв’язання не побутових, а насамперед смисложиттєвих проблем, які постають для кожної людини як система «вічних питань» людського існування.   Як слушно зауважує І.Д.Бех, сфера духовних цінностей охоплює сенс життя, милосердя, справедливість, чесність, толерантність, любов, добро.., тобто сенс вищих моральних категорій.            

Духовність – це той феномен, що об’єднує внутрішній і зовнішній світ людини шляхом смислоутворення.  На думку Т.І.Власової, структуру абсолютних цінностей становлять:

• Добро як якість життя;
• Краса як вияв життя і принцип гармонії;
• Істина як результат функціонування Краси в якості балансу;
• Істина, що з’єднується з Добром, як єдність людського роду в його досконалості, є моментом усвідомлення її гуманістичної спрямованості.

Проблема особистості – це й проблема її свободи, що виявляється самовизначенням духу людини, її ціннісним пріоритетом. Тільки довільно приймаючи рішення, здійснюючи моральний вибір, як зауважує І.Д.Бех, дитина порівнює певні поведінкові варіанти, вчиться позбавлятися своїх егоцентричних поглядів і приймати позицію іншої людини. У таких  ситуаціях вона вправляється у справжній духовній свободі.

          Свобода, як стверджував М.О.Бердяєв, передбачає існування духовної основи, що не детермінована ані природою, ані суспільством. Свобода є духовний початок у людині. Якщо людина істота цілком детермінована природою і суспільством, то не може бути ніякої свободи. Свобода є великою духовною цінністю, з нею пов’язана якість життя, гідність людини. За словами філософа, зосередженість на матеріальному боці життя (є найбільш далекою від свободи) приводить до того, що в ньому починають бачити не засоби, а мету життя, творче духовне життя або зовсім заперечують, або підкорюють матеріальному життю, від нього вже отримують директиви.           

      Переконливим бачиться також погляд М.О.Бердяєва на сутність творчості. Так, він уважав, що людина є істотою, яка здатна піднятися над собою, і це підняття над собою, трансцендування себе, вихід поза замкнені межі самого себе є творчим актом людини. Саме в творчості людина долає саму себе, творчість є не самотвердження, а самоподолання, вона екстатична. Творчий акт є завжди панування духу над природою і над душею і передбачає свободу. Творчий акт не пояснюється природою, а лише свободою. Творчість, за словами М.О.Бердяєва, є творчістю із свободи, тобто містить у собі недетерменований елемент, що привносить новизну. Духовне життя розкриває духовні реальності і тому в духовному світі досвіду не відповідають предметні реальності, але сам досвід духовний і є реальність вищого ґатунку. Духовне життя не є відображенням будь-якої реальності, воно саме є реальністю. М.О.Бердяєв наголошував на тому, що хто живе духовним життям і хто має духовний світ, то для цієї людини відсутнє питання щодо духовних реальностей, для неї реальність не означає відповідності, позамежності, зовнішньої предметності. Духовний світ не розкривається у зовнішньому природньому світі, він розкривається в людському дусі, в духовному житті людини і людства загалом. І пізнання його передбачає «духовну соборність людства». Духовність, за переконаннями М.О.Бердяєва, є творчість, дух творить нове життя (існування); творча активність, творча свобода суб’єкта первинна. На погляд Е.О.Помиткіна, найбільш руйнівний вплив на творчу спроможність людини мають жорсткі зовнішні межі; однотипність і монотонність і умови, що пригнічують ініціативу – тобто все те, що називається у народі «сірою буденністю». Діти, за словами вченого, намагаються будь-яким чином зберегти свій внутрішній творчий потенціал, вони прагнуть до «гострих відчуттів», захоплюючих вражень, високоемоційних станів, оскільки такі стани мають максимальну вартість з погляду отримання життєвого досвіду.     

     Отже, на підставі виявлення схожих тенденцій у міркуваннях учених (І.Бех, М.Білова, А.Богуш, О.Вишневський, М.Євтух, О.Потаповська, О.Савченко, О.Сухомлинська) можна стверджувати, що вони по-різному підходять до визначення поняття духовного виховання особистості, але всі вони визнають, що воно є провідним у загальному розвитку особистості. Так, І.Д.Бех наголошує на тому, що мораль дитині спадково не дається, вона виховується, як слушно зауважує вчений, виховання є загальною формотворчою основою морально-духовного розвитку особистості, і саме воно задає його суспільну якість: буде він здійснюватися на полюсі добра чи зла.

      Дослідники проблем виховання дітей дошкільного і молодшого шкільного віку наголошували на тому, що морально-етичний, духовний розвиток особистості буде ефективним за умови включення дітей у:

•  спілкування з однолітками та дорослими (А.Богуш, М.Лісіна, Т.Павленчик, Т.Репіна), гру (Л.Артемова, М. Лісіна, Г.Люблінська, Т.Поніманська, Є.Суботський),
• художньо-пізнавальну діяльність (Н.Бібік, Н.Вашуленко, Ю.Пелех, О.Савченко).

         Привертають увагу рекомендації О.Я.Савченко щодо використання фольклорних творів. Так, кожна думка, висловлена під час обговорення, має бути доброзичливо вислухана; обмін думками і враженнями не повинен перетворитися в опитування. Зазвичай діти насамперед звертають увагу на сюжет, вчинки героїв. Тому краще, щоб спочатку вони висловились щодо перебігу подій, а вже потім відбувався власне аналіз почуттів, мотивів дійових осіб. Наступним може бути обговорення того, як зображено позитивних і негативних героїв. Добре запропонувати творчі завдання; підготувати інсценізацію, змінити початок чи кінцівку. Такий підхід, на думку О.Я.Савченко, збагачує морально-духовний і почуттєвий досвід дитини. Отже, через красу почуттів і вчинків – до духовності.

    Слушними є поради А.М.Богуш щодо використання усної народної творчості у процесі духовного й мовленнєвого розвитку дітей. Так, учена наголошує на тому, що використовувати фольклорні твори треба вже з перших місяців життя дитини, коли вона лежить у колисці і чує ніжні мелодії колисанки, що наспівує їй мати. У період сенситивного засвоєння мови, коли дитина замінює полегшуючі та звуконаслідувальні слова правильною лексикою рідної мови, починає засвоювати звуки рідної мови, А.М.Богуш рекомендує пропонувати дітям найкращі зразки народної мудрості – малі фольклорні жанри: колисанки, забавлянки, утішки, лічилки, примовки, заклички, приспівки. Адже саме вони „легкі для наслідування, водночас вводять дитину у світ дорослого побутового життя, прилучають до споконвічних національних і духовних цінностей, традицій, звичаїв”.

          Отже, усна народна творчість є одним із провідних засобів духовного розвитку дітей, сприяє вихованню в них таких духовно-моральних якостей, як працелюбність, старанність, товариськість, шанобливе ставлення до однолітків і дорослих, повага до національних святинь.

Література

1. Бердяев Н.А. О человеке, его свободе и духовности: Избр.труды \Ред.,

сост. Л.И.Новикова и И.Н.Сиземская. – М.:Московский психолого-

социальный інститут: Флинта, 1999.-312с.

2. Бех І.Д. Виховання особистості. У двох книгах. Книга друга: Особистісно

орієнтований підхід: науково-практичні засади. – К.:Либідь, 2003.-342с.

3. Бех І.Д. Виховання особистості. У двох книгах. Книга перша: Особистісно

орієнтований підхід: теоретико-технологічні засади. – К.:Либідь, 2003.-

278с.

4. Богуш А.М. Духовні цінності в контексті сучасної парадигми виховання.

//Виховання і культура. - 2001. - № 1. – С.7.

5. Власова Т.И. Теоретико-методологические основы и практика воспитания

духовности современных школьников. – Ростов на Дону: Изд-во РГПУ,

1999.-212с.

6. Енциклопедія освіти \ Академія педагогічних наук України,

гол.ред.В.Г.Кремень. – К.:Юрінком Інтер, 2008.-1040с.

7. Педагогічний словник \ За ред..дійсного члена АПН України Ярмаченка

М.Д.. – К.:Педагогічна думка, 2001.-516с.

8. Савченко О.Я. Виховний потенціал початкової освіти. – К.:СПД «Цудзинович Т.І.».-2007.-204с.

 

Духовні цінності у спадщині В.О.Сухомлинського

Метою даної статті є характеристка ролі духовних цінностей у педагогічній спадщині В.Сухомлинського.

         Однією з найгостріших проблем українського суспільства на сучасному етапі його розвитку є падіння рівня моралі, втрата духовних орієнтацій, нездатність людей до самопізнання, відсутність потреби у самовдосконаленні, саморозвитку.

          Нинішні ціннісні пріоритети мають пов'язуватись з гуманістичною перебудовою всіх сфер життя суспільства. З цієї позиції основною освітньою проблемою виступає реалізація кожною людиною людяності як стосовно самої себе, так і світу в цілому. "Людяність - це джерело, мета і критерій істинності гуманістичного світогляду. Йдеться про особистісну якість людини, що має проявлятися у відповідальності за себе перед своєю совістю, у прагненні допомогти, а не нашкодити іншій людині, у свідомому виконанні обов'язку збереження людського життя і природи, яка залучається людством у свою життєдіяльність".

         Проблема формування людяності, духовних цінностей широко досліджувалася і розроблялася класиками педагогіки, зокрема В.Сухомлинським.

         В.Сухомлинський вважав, що духовно-моральне виховання тісно пов'язане з навчанням, але в деякій мірі вони незалежні одне від одного. Людина може мати визнання, вміти працювати, але в плані духовності та моральності бути не розвиненою. Як зазначав В.Сухомлинський, основним завданням учителя є зробити безцінні моральні багатства людства особистим здобутком кожної дитини.

         Павлиський педагог прагнув до народження доброти в серці кожного школяра, підкреслював, що лише добро вміє захищатися. Надзвичайного значення у вихованні особистості автор надавав формуванню у дитини духовності, яка є мірилом її людської цінності, суспільної значущості.

          Своє розуміння духовності він розкриває так: "....ми включаємо в поняття "духовний світ", "духовне життя" такий смисл:  сфера духовного життя людини - це розвиток, формування і задоволення її моральних, інтелектуальних та естетичних запитів і інтересів у процесі активної діяльності. Духовність - осмислення особистістю гуманістичного сенсу цілей власного життя, людської життєдіяльності загалом". Таке осмислення дає змогу збагнути високу мету, задля якої живе людина, відчути власну неповторність, усвідомити відповідальність за все, що вона робить, зрозуміти, "що життя - це постійна, невідступна боротьба зі злом в ім'я перемоги добра на землі".

     У своїх працях видатний педагог виділяє три основні завдання, які стоять перед педагогом щодо формування морально - духовних цінностей дітей:

• формування морально-духовних звичок, передусім звички поступитися власними інтересами, якщо треба віддати свої сили в ім'я добробуту іншої людини;
• виховання моральної звички в саморозумінні, емоційному переживанні й самооцінюванні власних вчинків, особливо тих, які відображають ставлення до своїх рідних, близьких, праці;
• розвиток педагогічних основ духовно-моральних звичок та рис.

          Аналіз спадщини В.Сухомлинського в аспекті формування морально-духовних цінностей показує, що критеріями вихованості дитини вчений вважав:

• життєрадісне світосприймання дитини;
• здатність бачити поруч із собою людину, брати близько до серця її радощі і горе, тривоги і хвилювання;
• віра в іншу людину; багате духовне життя в світі прекрасного.

         Формування морально-духовних цінностей у працях В.Сухомлинського розглядається як шлях від поняття до переконання, що включає виховання моральних почуттів, ідеалів, знань, вчинків, звичок.

         У роздумах В.Сухомлинського совість є носієм ядра особистості, а осмислене переживання її - самовідповідальністю. На питання: "Що потрібно для того, щоб у розуму був такий неспокійний строгий вартовий - чутлива совість, як практично досягти того, щоб бажання бути кращою стало одним із найглибших бажань, які надихають, облагороджують поведінку, взаємини в колективі?" - павлиський педагог дає однозначну відповідь: «Потрібні добрі, благородні вчинки».

         Вивчаючи з дітьми азбуку моральної культури, видатний педагог використовував методи роз'яснення, переконання, повчання, спонукання до діяльності. "Ти живеш серед людей. Не забувай, що кожний твій вчинок, кожне твоє бажання позначається на людях, що тебе оточують. Знай, що є межа між тим, що тобі хочеться, і тим, що можна. Перевіряй свої вчинки, запитуючи сам себе: чи не робиш ти зла, незручності людям? Роби все так, щоб людям, які тебе оточують, було добре".

          В.Сухомлинський вважав, що успіх виховних дій педагога залежить від того, що знає вихованець про самого себе, і головне, щоб саморозуміння було з погляду моральних цінностей суспільства і власної життєвої позиції. В емоційному переживанні самого себе педагог вбачав повагу до самого себе і почуття власної гідності.

         Оцінювання вихованцем самого себе пов'язано із гуманними стосунками з людьми та ставленням до навколишнього світу. Таким чином, мірою внутрішньо-морального світу особистості стає інша людина, її оцінне судження. "Що подумають люди? Ця тривожна думка є, образно кажучи, тим найтоншим проводом, через який від серця до свідомості йде емоційний сигнал: я перестану сам себе поважати, якщо заплющу очі на те, що діється навколо мене".

         Отже, достатньо обґрунтованим є положення В.Сухомлинського, що "справжнє виховання - це самовиховання". Саме в процесі самовиховання людина свідомо виявляє і позитивно трансформує свої індивідуальні риси. Критерії ефективності виховного процесу співвідносяться із здатністю учня самостійно продовжувати процес самотворення. Ефективним засобом залучення дошкільнят до самовиховання у сучасних умовах вважається привернення уваги дітей до таємниць і духовних скарбів свого внутрішнього світу, до духовних цінностей. Першим кроком формування духовних цінностей можна розглядати самопізнання.

         В.Сухомлинський, як ніхто, бачив велику виховну небезпеку в тому, що освіта орієнтувалася на інтелектуальний розвиток дітей, не приділяючи належної уваги людському серцю, не розгортаючи систематичної рефлексивної діяльності в цьому напрямі. Сутність процесу виховання підростаючої особистості він вбачав у культивуванні сердечності. "Виховання серця - це цілий світ турбот і тривог, про які ми, дорослі, ніколи не  повинні забувати. Я бачу своє найголовніше виховне завдання в тому, - підкреслює В.Сухомлинський, - щоб у дитячій душі стверджувалися співчуття, жалість, доброта до всього прекрасного, що є в світі, і насамперед до людини".

         Саме чуйність, піклування, емпатія і складають систему добрих почуттів, які в своїй єдності В.Сухомлинський визначив як сердечність. Становлення сердечності перш за все має стосуватися всього живого на Землі - рослин, тварин, людей. "Щоб запобігти безсердечності, ми виховуємо дітей у дусі сердечної турботи, неспокою про живе і красиве, про рослини, про квіти, про птахів, про тварин. Дитина, яка бере близько до серця, що в зимову холоднечу синичка беззахисна, і рятує її від загибелі, оберігає деревце, ця дитина ніколи не стане жорстокою, безсердечною і щодо людей".

         Як наголошував В.Сухомлинський, щоб сформувати морально-духовні цінності, недостатньо забезпечити глибоке усвідомлення вихованцями чуйності, піклування, емпатії як етичних понять, необхідно організувати процес емоційного переживання дитиною цих почуттєвих утворень. І найкращим способом розгортання цього процесу мають бути вчинок - піклування, вчинок - чуйність, вчинок - емпатія, в яких дитина виступала їх об'єктом. Суб'єктами цих вчинків мають бути рідні дитини. На погляд В.Сухомлинського, це принципово важливо, тому що теплі родинні взаємини, впливаючи на перебіг цих вчинків, справляють на дитину сильне враження, а батьківська чуйність та піклування спонукають дитину до морально-духовних вчинків.

         У процесі формування духовних цінностей особливим предметом піклування В.Сухомлинський вважав емоції. На його думку, сама суть процесу становлення морального обличчя людини є у вихованні емоцій. На перше місце педагог ставив переживання радості: від сприйняття світу, своєї праці, яка прикрашає землю. Звичайно, дитина має звідати і сум, і печаль, і тривогу, і біль душі, коли вона бачить щось у житті не таким, яким воно має бути. Окремо В.Сухомлинський виділяв емоційні переживання, спрямовані на іншу людину - щастя творення радості для інших людей - для батьків, друзів, знайомих і не знайомих людей. Також закликав вихователів дбати про те, щоб у внутрішній світ вихованця увійшли почуття радості і печалі інших людей.

         Думки сучасних педагогів (І.Бех, О.Вишневський та ін.) щодо сердечності збігаються за своєю суттю з творчими доробками павлиського педагога. "Сердечність - це передусім особлива духовна активність - безкорислива і людиноцентрована, оскільки доброта не може бути знеособленою. Діти повинні змалку виявляти сердечну турботу про людину, щоб ця турбота була не нудною обтяжливою повинністю, а духовною потребою".

         Аналіз творчості В.Сухомлинського показує, що вагомого значення він надавав позитивному прикладу як методу формування морально-духовних цінностей. У виховному процесі вчений показував життя людей, духовна краса яких проявлялася у виконанні обов'язку перед людиною, батьківщиною. Життя видатних людей розкрито в упорядкованій Василем Олександровичем "Хрестоматії моральних цінностей людства", де зосереджені морально-духовні цінності, створені людством з найдавніших часів до наших днів.

         Виняткового значення у вихованні особистості дитини й розвитку її духовних цінностей В.Сухомлинський надавав особистості педагога. На його думку,  лише духовно багатий, морально довершений вихователь здатний збагнути складну, часто сповнену суперечностей душу дитини і плекати у неї паростки духовності.

         Формуванню морально-духовних цінностей присвячена вся творчість В.Сухомлинського: його наукова і педагогічна діяльність. Пафосом духовності проникнуті щирі, довірливі розмови педагога про красу природи і обов'язок її берегти, любов дитини до батьків та високий обов'язок творити добро в ім'я людей. У творчості педагога-гуманіста знаходимо всебічне висвітлення всіх складових духовності в їх органічній єдності, завдяки яким людина спроможна стати й бути особистістю. Він розглядав формування духовних цінностей особистості як безперервний процес, головним моментом якого має бути утвердження ідеалу добра в доступній їй активній творчій життєдіяльності. "Справжнє виховання полягає в тому, щоб моральний ідеал добра, правди, честі, духовної праці жив у кожному юному серці, утверджувався в активній діяльності як невід'ємна частина власного єства, власної думки, почуттів, намірів".

         Сьогодні така освітня ідея стає домінуючою, бо проголошує людину найвищою цінністю суспільства, пропонує шляхи і принципи виховання особистості, здатної до активної творчої діяльності, саморозвитку і самовдосконалення.

         Обґрунтовуючи ідею виховання цілісної гармонійної особистості, великий педагог докладно розглядав інтелектуальне, моральне, трудове і фізичне виховання. Проте основну увагу він приділяв емоційному розвитку дитини і його передумові - емоційному розвиткові педагога. За його переконанням, увійти в душевний світ можна через глибоке розуміння, вслуховування, через емоційне співпереживання. Для В.Сухомлинського емоційна культура сприймання, тонкість переживання за людину є головним у культурі педагога. Отже, необхідно спрямувати діяльність сучасного педагога на пошук засобів пробудження тих чи інших емоційних переживань, які слугуватимуть спонуками до зовнішніх учинків і поведінки особистості.

         Таким чином, педагогічна творчість В.Сухомлинського є джерелом організації сучасних пошуків ефективних шляхів виховання підростаючого покоління, особливо в галузі формування в молоді духовних цінностей.

ЛІТЕРАТУРА

1. Авдеев А.А., Невярович В.К. Наука о душевном здоровье. Основы православной психотерапии / А.А. Авдеев, В.К. Невярович. -М.: Руський Хронографъ, 2001.

2. Бех І.Д. Виховання особистості /1.Д. Вех. - К.: Либідь, 2003.

3. Бодалев А.А. Вершина в развитии взрослого человека: характеристики и условия достижения / А.А. Бодалев. - М.: Флинта Наука, 1998. -168 с.

4. Каралаш Н.Г. Криза духовності та ціннісних орієнтацій індивіда. Духовність українства: Збірник наукових праць / Н.Г. Каралаш.-ЖДПУ, 2001.-Вип.З-С. 36-38.

5. Сухомлинський В.О. Серце віддаю дітям / В.О. Сухомлинський. -К.: Рад. шк.,1977. -Т. 3. -С. 304.

6. Сухомлинський В.О. Павлиська середня школа / В.О. Сухомлинський. -К.: Рад. шк., 1977. -Т. 4. -С. 146, 149.

7. Сухомлинський В.О. Батьківська педагогіка / В.О. Сухомлинський. - К.: Рад. шк., 1978. -С. 114.

 

Теоретико – методологічні засади формування духовності

в дошкільному віці

             В даній статті розглядається актуальність проблеми формування духовності дитини-дошкільника. Зроблено спробу визначити систему роботи з формування духовних цінностей особистості та їх вплив на становлення дитини-дошкільника. Розкривається точка зору на теоретико-методичне дослідження цієї проблеми.

            Ключові слова: духовна культура, духовні цінності дитини, духовний світ особистості, духовність дитини-дошкільника, духовно – активна особистість, світогляд.

         У всіх культурних системах і філософських традиціях проблема духовності мала й має особливе звучання, різні підходи в оцінках. Досі існують певні відмінності між світським та релігійним, естетичним та філософським розумінням духовності. І це абсолютно природно, адже духовність охоплює усі сфери й рівні людської життєдіяльності у різних галузях знань та на різних рівнях осмислення. Духовність ми обмежуємо тим, як вона перед нами постає, проявляється, але реальність духовності інакша – вона є внутрішній стан духовно пробудженої людини, яка має в собі духовність як стан внутрішньої гармонії, глибокого осягнення тих процесів і речей, які потрапляють до сфери інтересів духовної людини. Духовність пробуджується в самій людині як результат внутрішньої роботи.

         Соціально-філософський аналіз проблеми духовності набуває особливої значущості й актуальності у теперішній час. Це обумовлено тим, що сучасний стан суспільства визначається рядом моментів, осмислення яких надзвичайно важливе для осмислення проблеми духовності.

         Духовність - це індивідуальна вираженість у системі мотивів особистості двох фундаментальних потреб: ідеальної - потреби в пізнанні й соціальної - потреби жити, діяти для інших. З категорією духовності співвідноситься потреба пізнання світу, себе, сенсу та призначення свого життя.

         У системі сучасної освіти виникла складна ситуація – залишаються нез’ясованими чимало питань, пов’язаних з організацією оптимальних умов формування духовної культури особистості. Особливий інтерес у розгляді цих питань становить вивчення духовної культури дітей старшого дошкільного віку, оскільки в цьому віці вона розвивається за умов виховної діяльності.

         У сучасному соціумі проблема виховання духовно, психічно і фізично здорових дітей постає особливо гостро, оскільки фахівstrongцями відзначається погіршення багатьох показників якості життя сучасних дітей. Це пов’язано з тим, що занурений у технократію світ пропонує дитині інформацію замість знання, задану програму – замість розвитку власної фантазії, телевізор і ігровий комп’ютер замість необхідного людського спілкування. Агресивне інформаційне середовище придушує розвиток особистісних якостей, що визначають людську сутність – здатність до співчуття і милосердя, самостійне мислення й ухвалення рішення, творчість і творення.

         Згубно впливають на дітей і недоліки виховання, адже вони особливо небезпечні в дошкільному віці, коли закладається здатність розрізняти «добро» і «зло», формуються моральні еталони, осягається духовна культура свого народу.

          У сучасній педагогічній науці  вирізняють три групи духовних інтересів: інтелектуальні, розважальні, синтетичні. До першої   відносяться інтерес до освіти, самоосвіти, суспільної діяльності, творчості в галузі мистецтва, техніки. Далі – належить інтерес до спорту, розваг, танців; а третя група об’єднує заняття художньою самодіяльністю, колекціонування, відвідування театру, концертів, кіно, екскурсій, прогулянки, подорожі.

          Деякі дослідники   вважають, що духовному збагаченню підростаючої особистості сприяє трудове виховання. Спеціально проведені дослідження показали, що в процесі трудових дій соціальна мотивація у дошкільників формується успішніше, ніж у ігрових діях.   Дослідження науковців    переконливо свідчать, що за умови правильної організації трудової діяльності суспільно спрямовані мотиви можуть набувати для дошкільника значно більшої спонукальної сили, ніж особистостісті, або ж інтерес до зовнішньої, процесуальної сторони діяльності. На цьому наголошував і А. Макаренко, який вважав, що дитина повинна виховуватися так, щоб вирішальним моментом у трудовому зусиллі була не її зацікавленість, а користь, необхідність. У міру розвитку дитини навіть найбільш неприємна робота даватиме їй радість, якщо суспільна значущість роботи буде для неї очевидна.

          Глибокого вивчення потребує питання про шляхи формування у малят духовного світогляду і відповідної системи цінностей, зважаючи на їх вікові особливості (домінування образного мислення, яскрава творча уява, емоційно насичені відчуття від спілкування з оточуючим світом та здатність до сприйняття нового, яскравого, красивого).

         Формування духовності дитини – важливий аспект педагогіки. Сам процес виховання дитини це і є долучення її до цінностей, до культури задля її розвитку, удосконалення, а також удосконалення середовища, суспільства.

У період дошкільного дитинства мають бути сформовані ціннісні основи ставлення до дійсності. Основними духовними цінностями дошкільника є ставлення до природи, сім’ї, старших за віком, до народних традицій, до праці, любов до Батьківщини. Це саме ті основні цінності, які допоможуть малюку стати частиною соціуму, у якому він виховується.     

Умови виховання високоморальної, духовної, ціннісноорієнтованої особистості передбачають залучення у виховний процес великої кількості чинників, головними з яких у сучасну епоху стали: релігійне виховання, принципи системи освіти, умови існування і розвитку соціуму, в якому виховується дитина (сім’я, дитячий колектив – ДНЗ, дитячі центри), засоби масової інформації (телебачення, журнали), розвиток патріотичного духу.

Початком формування духовного світу, вихідною посилкою і його фундаментом є знання. Знання здобуваються двома основними шляхами. Перший це безпосередній контакт особистості, що формується, з умовами існування за допомогою органів чуття. Другий засвоєння досвіду людства, закріпленого в мові. Особливістю знань є те, що в них не просто фіксується результат взаємодії людини із зовнішнім світом, але здійснюється також чуттєво-емоційна оцінка, визначається значення результатів цієї взаємодії людини.

         На основі знань, їхнього засвоєння й узагальнення формується другий дуже важливий структурний елемент духовного світу особистості розум. Знання й розум становлять особливість духовного світу - інтелект. Розум це властива людині здатність аналізувати, оцінювати явища дійсності, визначати своє відношення до них, характер вчинків і дій відповідно до потреб і інтересів особистості, групи, класу, суспільства. На рівні розуму людина керується, насамперед, потребами й інтересами, які виражають суб'єктивне відношення людини до світу й до себе. На цьому рівні можуть ігноруватися не тільки потреби й інтереси інших людей суспільства, але й об'єктивні закони розвитку природи, суспільства, мислення. Розум є дуже важливим структурним елементом духовного світу особистості це здатність узгоджувати, співвідносити свої бажання, мету, і результати діяльності не тільки з потребами й інтересами, але, насамперед, з вимогами об'єктивних законів дійсності. Розумно робить той, хто у визначенні цілей своєї діяльності виходить із доцільності цієї діяльності, як з погляду особистих інтересів, так і з погляду інтересів суспільства й погоджує свою діяльність із вимогами самого життя, із завданнями, які життя ставить перед людиною, з об'єктивними законами дійсності.

Людина, що керується розумом, може поступитися якимись своїми інтересами, якщо це може, наприклад, завдати шкоди іншій людині, суспільству, природі. Знання і розум становлять змістовний фундамент духовного світу особистості. Але цей фундамент здобуває для людини значення тільки тоді, коли він проходить чуттєво-емоційну оцінку й стає надбанням самої особистості. Результати чуттєво-емоційної оцінки знаходять своє вираження у вірі й переконаннях. На основі віри й переконань формується світогляд.

         Роль дошкільного дитинства полягає в оволодінні загальними людськими знаннями, уміннями, у набутті психічних якостей, необхідних для життя (оволодіння мовою, орієнтація у просторі й часі, сприймання, мислення, уява, прилучення до творів мистецтва, формування стосунків з людьми тощо). Пізнаючи навколишній світ, розвиваючись розумово, дитина вчиться спостерігати, робити висновки, порівнювати, узагальнювати, у неї виникає інтерес до пізнання причини явищ, відкриття, суттєвих зв'язків між речами.

         Передусім це стосується процесу формування у дітей відкритості до світу, виховання навичок поведінки, усвідомленого ставлення до себе як вільної самостійної особистості та до своїх обов'язків, що визначаються зв'язками з іншими людьми, формуванням готовності до сприймання оточуючої інформації, вихованням співчуття, співпереживання, бажання пізнавати людей, правильно діяти. Позиція відкритості до світу, прийняття світу й себе є добром. Воно безкорисне, щедре, не потребує винагороди. Позиціонує як умова гармонійного поєднання людини та суспільства, досягнення ними досконалості.

         Доброзичливість започатковується в практичній взаємодії "дитина-дорослий". Дорослий репрезентує для дитини суспільство, посідає центральне місце в її внутрішньому світі, виступає носієм інформації навчально-виховного змісту. Специфічною емоційно-чутливою прив'язаністю характеризуються стосунки малюка з батьками. Спільне переживання радості й турбот сприяє дитячому розумінню правил співжиття в сім'ї, відповідальності за благополуччя іншого. Дитина набуває досвіду правильності вчинку і, як наслідок, впевненої поведінки. На їх основі розгортається і удосконалюється система ставлення дошкільника до дійсності. Досвід дитини збагачується завдяки переживанню того, з чим вона зустрічається у житті, її відкритості, розумінню, усвідомленню, активним діям. Через спілкування з природою, рукотворним світом, культурними здобутками, пізніше – іншими людьми, складається загальна картина світобудови і відношення до неї.

         Великий вплив на духовний розвиток дитини має також оточуюче середовище (природа, маленька батьківщина, де дитина народилася, умови життя). Природа, будучи середовищем перебування людини, джерелом, що харчує його життєві сили й надихає на заощадження його багатств, разом з тим містить у собі величезний потенціал всебічного розвитку особистості.

Природа збуджує допитливість дитини, впливає на її сенсорику й викликає почуття прекрасного. Можна без перебільшення сказати, що найбільш повно дитина пізнає красу навколишнього світу через сприйняття краси природи.

Впливаючи на емоції дитини своїми естетичними якостями – досконалістю форми, різноманітним і (залежно від часу дня, пори року, освітлення) мінливим колоритом, природа викликає естетичні почуття.

         Це сприяє прояву емоційного відношення до об'єктів і явищ природи. Залучення дитини до джерел духовності починається з уміння бачити красу у довкіллі: це і перша квітка, і ніжний весняний листочок, і різнобарвні дерева восени, синє небо, і білосніжне покривало зими.

         Захоплення природою рідного краю невід’ємно пов’язане з любов’ю до Батьківщини. Дитині притаманне інстинктивне зацікавлення до місця, де вона народилася й живе, де народилися її батьки, батьки батьків. Але патріотизм в його загальнолюдському значенні потрібно виховувати. У пригоді стануть розповіді про історію свого міста чи краю, екскурсії до історичних пам'яток, відвідини театру.

          Засобом ціннісного бачення світу, становлення національного характеру, світогляду є також яскраве, образне рідне слово.

         Фольклор посідає значне місце у житті дитини-дошкільника. Дітям доступні для розуміння приказки, прислів'я, мирилки, дражнили, казки, легенди. Якщо прозивалки (дражнилки) — це відповідь дитини на образу, недоброзичливе ставлення, недооцінку чеснот, бажання встановити справедливість через дошкульне слово, покарати кривдника, то мирилки використовуються з метою відновлення товариських взаємин.

         Могутнім засобом формування духовних цінностей у старших дошкільників є регіональне культурно-історичне середовище, культурно-історична спадщина, культурно-історичний простір. Особливості навколишньої природи, менталітету, традиції буття, художньо-естетична творчість рідного краю мають значний духовний вплив на дітей. Принцип краєзнавства в роботі з дошкільниками тісно пов'язаний з регіональним підходом до відбору пізнавально-виховного матеріалу. У культурно-історичній спадщині, як духовно-виховному засобі, закладено можливості формування духовних цінностей дітей та їх сімей.

         Особливе значення для формування у дітей старшого дошкільного віку духовних цінностей, зважаючи на їх вікові особливості (домінування образного мислення, яскрава творча уява, емоційно насичені відчуття від спілкування з оточуючим світом та здатність до сприйняття нового, яскравого, красивого), має мистецтво. Саме різні види мистецтва, які є складовою культурно-історичної спадщини регіону, дають змогу дитині засвоїти систему духовних цінностей, сформувати піднесене, оптимістичне, радісне, одухотворене сприйняття дійсності, розуміння прекрасного в житті та мистецтві.

         Таким чином, складний процес становлення людини, формування її духовності відбувається під впливом цілого ряду умов (об'єктивні природні і соціальні фактори, у яких живе людина, виховний вплив на особистість, прилучення особистості, що формується, до участі в практичній діяльності, самовиховання). Фундамент духовного світу особистості становлять знання, розум, віра та переконання. Віра та переконання складають основу формування світогляду особистості. Аналіз наукових джерел дозволив виявити деякі особливості формування духовних цінностей у дітей старшого дошкільного віку, переконатися, що механізм формування духовних цінностей базується на перетворенні зовнішніх моральних норм у внутрішні мотиви діяльності.

Література:

1. Андрусич Н. Духовність – у полі зору педагогів // Дошкільне виховання. 2004. №4.

2. Артемова Л.В. Моральне виховання дошкільників. – К., 1976.

3. Базовий компонент дошкільної освіти в Україні. К.: "Дошкільне виховання", 1999. 70 с.

4. Бех И.Д. Нравственность личности. Стратегия становления. Ровно, 1991. – 171 с.

5. Бех І.Д. Духовні цінності в розвитку особистості// педагогіка і психологія. №1. – 1997 . С. 124129

6. Бєлих О.С. Взаємозв’язок духовного світоглядного і естетичного розвитку // Духовність особистості: методологія теорія і практика: Збірник наук. праць. – Вип. 2. – Луганськ 2004. – С. 14

7. Зеньковський В. Проблеми виховання в світлі християнської антропології. К.: Наукова думка, 1934.

8. Конникова Т.Е. Основы нравственного воспитания // Нравственное воспитание дошкольников. – М., 1970. – С. 413.

9. Мельничук М. Формування духовних цінностей у дітей дошкільного віку Кроки до компетентності та інтеграції в суспільство: науково-методичний збірник/Ред. кол. Н. Софій (голова), І. Єрмаков (керівник авторського колективу і науковий редактор) та ін. К.: Контекст, 2000. – 336 с.

10. Поніманська Т.І. Моральне виховання дошкільників: Навч. посібник. – К.: Вища шк., 1993. – 111 с.