Центр розвитку дитини "Гармонія"

 

ЗИМА

"Як зайчик грівся проти місяця"

Холодно взимку зайчикові. Вибіг він на узлісся, а вже ніч настала. Мороз тріщить, сніг проти місяця блищить, холодний вітерець з яру повіває. Сів зайчик під кущем, простяг лапки до місяця, просить:                                           

- Місяцю, любий, погрій мене своїм промінням, бо довго ще сонечка чекати.  Жаль стало місяцеві зайчика, він і каже:                      

- Йди полем, полем, я тобі світитиму дорогу, а ти прямуй до великої скирти соломи.        

Пострибав зайчик, зарився у скирту, виглядає, усміхається:                      

- Спасибі, любий місяцю, тепер твоє проміння тепле-тепле.

 

"Як білочка дятла врятувала"

Серед зими потеплішало, пішов дощ, а потім знову замерзло. Вкрилися льодом дерева, зледеніли шишки на ялинках. Немає чого їсти дятлові: стукає об лід, а до кори не достукається. Б'є дзьобом шишку, а зернятка не вилущуються.Сів дятел на ялині й плаче. Падають гарячі сльози на сніг, замерзають.   Дивиться білка з дупла - дятел плаче. Стриб, стриб, прибігла до дятла.                 

- Чого це ти, дятле, плачеш?                                                                          

- Немає чого їсти, білочко.                                                                    

Жаль стало білочці дятла. Винесла вона з дупла велику ялинкову шишку. Поклала між стовбуром і гілкою. Сів дятел біля шишки та й ну довбати її дзьобом.  А білочка сидить біля дупла й радіє. І білченята в дуплі радіють. І сонечко в небі радіє.

 

"Пташина комора"

Восени в степу не змовкало пташине щебетання. Пташки злітались на скошене поле, дзьобали зернятка. А на узліссі стояла Горобина, рясно обліплена червоними гронами. Стоїть Горобина й дивується: чому до неї не летять птахи.                         Питається вона у Дрозда.                                                                                

- Дрозде, чого ти не покуштуєш моїх ягід?                                                   

- Почекай, Горобинонько, вони знадобляться у тяжку годину. На твоїх гілках - наша пташина комора.                                                                          

Випав сніг. Білим килимом вкрилися поля. Занесло кучугурами висохлу траву. І вдень, і вночі співає свою журливу пісню холодний вітер.  Рано-пораноньку прокинулась Горобина від пташиного щебетання. Бачить - налетіли до неї дрозди й дятли.        

- От і пташина комора знадобилась, - защебетав Дрозд. - Пригощай нас, Горобинонько, своїми ягодами.

 

"Білі полотна"

Це було восени. Світили зорі. Тихо стояв ліс. Заснули пташки. Перед самим світанком прийшла до лісу бабуся Морозиха. Принесла білі полотна, розіслала на зеленій траві. Забіліли галявини, аж посвітлішало в лісі. Сіра сова думала, що вже ранок, та й заховалася під сучок.

Зачервоніло небо на сході. Зійшло сонечко.

Де ж поділися білі полотна? Немає. Блищать на траві срібні крапельки роси.

Де ж бере бабуся Морозиха стільки білих полотен?

Чи принесе вона їх і цієї ночі?

І хто їх тче - білі полотна?

 

"Лижі й ковзани"

Восени батько купив Борисові Ковзани. А його другові, Євгенові, подарував батько лижі.

Думає Борис, що краще - ковзани чи лижі?

Мабуть, лижі. Адже на лижах можна кататися скрізь - і в селі, і в лісі.

А на ковзанах - тільки на ставку.                                                                                                             

От і каже Борис Євгенові:                                                                               

- Поміняємося, Євгене?

Я дам тобі ковзани, а ти мені лижі.                           

Помінялись.                                                                                             

Настали морози, а снігу немає. Замерз ставок. Катається Євген на ковзанах, а Борис сидить дома з лижами. Узяв Борис лижі, поніс до Євгена й каже:                                                     

- Не будемо мінятись... Поверни мої ковзани, візьми свої лижі.                           

Євген нічого не сказав, віддав Борисові ковзани, а лижі забрав.                          

Того ж дня пішов сніг. Цілу добу кружляли лапаті сніжинки, білим килимом устеляли землю. Засипало снігом і лід на ставку.    Катається Євген на лижах, а Борис сидить дома з ковзанами. Минає тиждень, два. Щодня йде сніг.  Узяв Борис ковзани, прийшов до Євгена й каже:                                          

- Ні, Євгене, таки поміняємось... Дай мені лижі, а собі візьми ковзани.    

А як завтра сніг розтане? - запитав Євген.

 

ВЕСНА

"Краплина роси"

Рано-вранці на квітці троянди прокинулась Краплина роси.                      

- Як я тут опинилась? - думає Краплина.

- Увечері я була високо в небі.  І захотілось їй знову в небо.                                                                  

Пригріло Сонечко. Випарувалась Краплина, піднялась високо-високо у блакитне небо, до самого Сонечка. А там тисячі інших краплинок. Зібрались усі в чорну хмару і затулили Сонечко.                                                                  

- Чого це ви заховали мене від людей? - розгнівалося Сонечко. І послала на хмару вогненну стрілу. Вдарила вогненна стріла, загримів грім. Злякалася чорна хмара й розсипалась. Пішов дощ. Упала Краплина на землю.        

- Дякую тобі, Краплино, - промовила Земля. Я так скучила за тобою.

 

"Гаряча квітка"

Того року була рання весна. В середині квітня зацвіли сади.  Настав травень. Одного ясного ранку Оля вийшла в сад і побачила велику квітку. Вона прибігла до мами й радісно сказала:                                                                       

- Мамо, червона троянда зацвіла.                                                        

Мама прийшла, подивилась на червону квітку й усміхнулася. Потім глянула в небо - й занепокоїлась.  З півночі сунула чорна хмара. Повіяв вітер, хмара заступила сонце. Стало холодно.  Мама з Олею сиділи в кімнаті й з тривогою дивилися у вікно.   Мов білі метелики - закружляли сніжинки. Все довкола побіліло. Згодом вітер ущух. Сніжинки вже спадали м'яко, тихо, поки й зовсім перестали. Мама з Олею вийшли в сад. На зеленому листі - снігові шапки. Землю вкрив білий килим. Тільки троянда червоніла, мов велика жарина. На ній блищали крапельки роси.                                                                                             

- Вона гаряча, їй не страшно, - мовила Оля й радісно посміхнулась.

 

"Добре, що сонечко сяє"

В неділю Юрко прокинувся дуже рано й весело сказав матері:                  

- Мамо, сьогодні ми йдемо до лісу.                                                                    

- Надворі дощ, - каже мати.

- Ллє, як з відра. Не підете до лісу.                 

Юрко виглянув у вікно: на подвірї калюжі, небо облягли сірі хмари.Юрко сів біля столу й заплакав...                                                         

У понеділок Юрко також прокинувся рано. Відчинив вікно. Сонячний промінь осяяв кімнату. Юрко знову заплакав.

- Чого ж ти сьогодні плачеш: - дивується мати.                

- Сьогодні до школи треба йти, з лопатою. Ділянку будемо копати.

Мати сіла біля сина й тяжко зітхнула:                                                        

- Добре, що сонечко сяє... Якби й сьогодні дощ, звідки б я знала, що ти в нас ледар?

 

"Як Оленка хотіла весну наблизити"

На стіні висить відривний календар. Сьогодні - п'яте січня. Оленка маленька, їй усього три рочки, але вона знає: щодня з календаря відривають один листочок. Вона просить бабусю:                                                                  

- Покажіть, де буде весна.                                                                     

Бабуся й показує.                                                                                            

Оленка сумує: як багато ще листочків треба відірвати.   Вночі Оленка тихенько встала та й ну відривати один за одним листочки. Аж до весни відірвала. Зібрала листочки, поклала під подушку й заснула.  І сниться їй весна.  Прокинулась на світанку. Підійшла до бабусиного ліжка.                                   

- Бабусю, вставайте, весна прийшла! Бабуся здивовано поглядає на Оленку.                                                          

- Дивіться, на календарі вже весняний листочок. Бабуся усміхнулась і каже:                                                                                 - -

- Листочок весняний, а мороз зимовий. Глянь у вікно. Що там - зима чи весна?      

Оленка подивилась у вікно й замислилась.

 

"Мій жайворонок у віконце полетів…"

У матері було сім синів - найстаршому дев'ять років, а наймолодшому - три. Спекла мати кожному синові по пшеничному жайворонку - і собі один.   Виймає мати із печі жайворонків, ставить на стіл, а діти сидять рядочком, очей з них не зводять.

Рум'яні жайворонки, пишні. Сидять на столі й у відчинене віконце виглядають, наче полетіти збираються.                                                                  

- Йдіть, діти, на вулицю, погуляйте хвилинку, хай жайворонки схолонуть, - каже мати.          

Пішли шестеро синів на вулицю, а найменший - Мізинчиків називала його мати - залишився: жайворонки пахли так смачно, що не міг Мізинчик від них відійти. Сів Мізинчик біля столу й рука його сама потягнулась до жайворонка. Узяв гарячого жайворонка, підніс до рота, запрацювали зубки - й нема пташки. Злякався Мізинчик, вибіг на подвір'я і почав гратися разом з братами.Покликала мати дітей, прийшли семеро братів, сіли за стіл, поділила мати жайворонків.

Дісталось кожному по жайворонку, а матері й не дісталось.  

- А де ж ваш жайворонок? - питає найстарший брат, материн перший помічник.                      

- А мій жайворонок у віконце полетів, - відповіла мати і зітхнула. Обперлась на стіл, задумалась. Із очей Мізинчика закапали сльози.

 

ЛІТО

"Квітка сонця"

На високому стеблі - велика квітка з золотими пелюстками. Вона схожа на сонце. Тому й називають квітку соняшником. Спить уночі соняшник, схиливши золоті пелюстки. Та як тільки сходить ранкова зоря, пелюстки тремтять. То соняшник жде сходу сонця. Ось уже сонце викотилося з-за обрію. Соняшник повертає до нього свою золоту голівку й дивиться, дивиться на червоне вогняне коло. Усміхається соняшник до сонця, радіє.

Вітає його:                                                                                                                 

- Добрий день, сонечку, я так довго чекав тебе!                                         

Сонце піднімається усе вище й вище, пливе по небу. І соняшник повертає за ним свою золоту голівку. Ось воно вже заходить за обрій, і соняшник востаннє усміхається його золотому промінню. Зайшло сонце. Повертає соняшник голівку туди, де завтра зійде сонечко. Спить золота квітка й сниться їй ранкова зоря.

 

"Метелик і квітка"

Летів білий метелик над річкою. А хтось кинув у воду червону квітку. Пливе квітка. Побачив метелик червону квітку. сів на неї, сидить, крильцями водить. Квітка пливе й метелик пливе.

Летіла над водою ластівка, аж здивувалася: що це таке? Коли це метелик навчився плавати?

Доторкнулась ластівка крилом до води. Сколихнулась вода, сколихнулася квітка, загойдався метелик. Весело йому річкою пливти.

 

"Сонце і Сонечко"

Восени заховалось Сонечко під корою дерева. Спить собі комашка, не страшні їй ні морози люті, ні вітри студені. Спить Сонечко, і сниться йому теплий сонячний день, легенька хмарка на блакитному небі, яскрава веселка. Серед зими трапилась тепла сонячна днина. Тихо в лісі, вітру немає. Нагріло Сонце міцну кору. Жарко стало Сонечкові. Прокинулась комашка, солодко позіхнула, визирнула з-під кори. Хотіла вже було розправити крильця й полетіти, та Сонце застерегло:                                                

 - Не вилазь, Сонечку! Сховайся у свою теплу постіль. Рано тобі ще літати - загинеш. Мої промені теплі, та мороз підступний  - уб'є тебе. Ще будуть і завірюхи, й вітри холодні, й морози тріскучі.                                               

Сонечко послухалось доброго слова. Подихало свіжим повітрям і залізло знову в свою теплу постільку.

 

"Шматочок літа"

Лариса встала на світанку, пішла в сад. Мати сказала, що пора з осінню прощатися: скоро випаде сніг, закрутить віхола. Вночі ходитиме під вікнами Дід Мороз, дихатиме крижаним холодом, від якого замерзатимуть вікна.    У саду було порожньо й тихо. Листя з дерев давно опало. Вітер гойдав голі віти.  Під деревами лежало сухе листя. Воно тихо шелестіло під ногами.   Коли це серед сірого листя Лариса побачила велике рожеве яблуко. Мабуть, воно щойно впало, бо ціле було й свіже.                                Дівчина зраділа. Вхопила яблуко, глянула навколо і відчула, немовби в саду стало світліше й затишніше. Може, то здалося Ларисі, а може, й справді було: десь загув джміль.

З яблуком у руках Лариса пішла до хати. Вона поклала його на столі й сказала мамі:                                                                              

- Це шматочок літаю. Хай лежить воно тут до весни.                        

Мама всміхнулась.                                                                                          

Яблуко так і лежало на столі. Велике, рожеве, свіже, немовби щойно із дерева.                        

Надворі мороз, хуртовина, а воно лежить на столі. Хто зайде до хати, гляне на яблуко й усміхнеться.

 

"Яблунька і літо"

Юрко й Мишко весною посадили біля школи яблуньку. І домовились: на канікулах будуть приходити до школи і поливати її. Сьогодні поливатиме Юрко, завтра - Мишко, потім знов Юрко, потім Мишко. Ростиме собі яблунька - сил набиратиметься.           Настали канікули.

"Сьогодні мені поливати яблуньку, - подумав Юрко.

- Та хіба їй що станеться, як один день не полити? Завтра прийде Мишко й поллє..."                         

Настав Мишків день. Далеченько жив Мишко від школи.

Він собі й подумав: "Учора ж поливав яблуньку Юрко.. Нічого їй не станеться, як один день не полити. Завтра знову Юрків день, він трохи ближче від школи живе, хай собі й поливає".                                                                                             

Минали дні, Юрко надіявся на Мишка, а Мишко на Юрка. Кілька днів ніхто яблуньку не поливав.  А щодня приходив до школи маленький Андрійко. Він годував рибок у шкільному акваріумі. Бачить хлопчик: ніхто яблуньки не поливає, ось-ось засохне. Він і став її щодня напувати. Зеленіє яблунька, сил набирається.  

От і перше вересня. Прийшли діти до школи. Не терпиться Юркові взнати: а чи поливав мишко? І Мишкові хочеться дізнатися: чи Юрко поливав?  Пішли хлопці до яблуньки. Ідуть і мовчать. А як побачили, що вона зеленіє, то засоромились і потупились у землю. Бо кожен подумав: це ж тільки я не поливав, а товариш мій поливав.                                               

Так і стояли хлопці перед яблунькою, схиливши голови, аж поки не пролунав дзвінок.

 

ОСІНЬ

"Хліб - то праця людська"

 Узяв онук у хаті шматок хліба, пішов у садок і став ним спілі груші з дерева збивати.   Підходить дідусь і питає:                                  

- Що це ти робиш, онучку?                                                                   

Онук похнюпився, не насмілиться очей підвести. Знав, що робить недобре, але сподівався, що ніхто не бачитиме.         

- Візьми той хліб, - звелів дідусь.  Підняв онук шматок хліба.                                                                             

- Є в тебе чиста хусточка?   Витяг онук з кишені чисту хусточку.                                                          

- Загорни хліб у хусточку.  Онук загорнув.                                                                                               

- Так і неси цей шматок хліба до хати, поклади його поруч зі своїми книжками. Хай лежить він доти, доки ти виростеш і народяться у тебе діти. Заповідай тоді своїм дітям і внукам, що хліб - це святиня і знущатися над ним - великий гріх.            

- Дякую вас за науку, дідусю, - тихо каже онук і несе шматок хліба в хусточці до хати.  Той шматок хліба він зберігав багато літ. Як виросли його два сини й стали розуміти, що таке праця і честь, він сказав їм:                                                       

- Найдорожча цінність - хліб. Його виростив ваш прадід. Бережіть і шануйте хліб, - бо то праця людська.

 

"Осінні сни клена"

Ми пішли до лісу подивитись на осіннє вбрання дерев. Зупинились біля високого клена. Посідали. Яка краса відкрилася перед нами!

Стоїть клен у яскравому барвистому вбранні, а листочки ж ні затремтять, ні зашепотять. Дивіться, діти: клен спить. І сниться йому все, що бачив од весни до весни. Ось жовтий листочок - мов золота кульбабка. Весною клен був зачарований її красою. Запам'ятав. А як заснув, то й пригадав весну - листочок і пожовтів.  А там, бачите, листочок - мов ранкова зоря - рожевий і ласкавий. а цей - як вечірня заграва на вітряний день. На цій гілочці - яскравий і красивий, немов крило вивільги. Мабуть, сиділа колись тут вивільга, а зараз приснилося кленові її крило.   

Ми принишкли й милувалися красою. Усі наче боялися потривожити чарівний сон клена.

 

"Зелена коса, червона комора"

Поклала бабуся в землю насінину моркви. Не забарився і теплий весняний дощик. Проросла насінина. в землю поліз червоненький корінець, а до сонця піднявся і пагінець. дуть дощі, земля п'є воду. Зелений пагінець став кучерявою косою. А корінець усе довшає й довшає. Незабаром він став уже такий, як пагінець. А потім і товстішати став. Ось уже як бочечка - кругленький, червоний.

Дощ іде та й іде, а червоному корінцеві все мало та й мало. Питається якось зелена коса:                                                                  

- Хто там піді мною в землі? Що все мало йому дощу, ніяк не нап'ється.

А з під землі чується голос:                                                                               

- Я червона комора. У мене цукру багато. Я сік солодкий роблю.                    

- Он як , дивується зелена коса.   Того й поглядають на мене так ласо дітки. Потягнуть за косу - доберуться до солодкої комори.

 

"Дід Осінник"

У темному лісі живе дід Осінник. спить на сухому листі й сторожко прислухається до пташиного співу. Як тільки почує сумну журавлину пісню - курли-курли - підводиться й каже:                                                                                 

- Прийшла моя година. Відлітають до теплого журавлі. Виходить з лісу дід Осінник - сивий, у сірому дощовику. Де пройде, там листя жовтіє й опадає на землю. Виходить на узлісся, сідає, прихиляється до дуба й тихо-тихо щось мугиче.  

Це не пісня, а осінній вітер.. Коли дід співає, його борода росте, розвівається за вітром. Ось вона вже простяглась луками.  Посіріли луки.                  

- Осінній туман, - кажуть люди. І не здогадуються, що це ж борода діда Осінника.

 

"Ластівки прощаються з рідни краєм"

Багато років під стріхою однієї хатини жили ластівки. Весною вони повертались з вирію, ластів'ят виводили, а восени відлітали в теплі краї.   У хатині жили батько й мати, була в них дівчинка Оленка. Вона з нетерпінням чекала теплого весняного дня, коли з'являються ластівки. Це було для Оленки справжнім святом. Улітку дівчинка любила дивитись, як ластівки годують пташенят, вкладаються спати.  А восени, коли вони відлітали, Оленці ставало сумно: мовби розлучалася з дорогими друзями.  За кілька днів до відлітання ластівки збиралися великою зграєю, сідали на телефонних дротах напроти двору й довго там сиділи. Оленці здавалося, що ластівки сумують.

Вона прислухалась до їхнього тривожного щебетання й думала: "Чому це вони так довго сидять?" І маму спитала:                             - Чому?                                                                                                            

- Вони прощаються з рідною землею. Бо дорога до теплого краю далека й важка.                  

Оленка підходила до зграйки ластівок, що сиділи на дротах. Їй дуже хотілося, щоб ластівки і з нею попрощалися.