Центр розвитку дитини "Гармонія"

Дитяча впертість буває кількох типів:

• упертість надмірної вимогливості - причина криєтьсяв дуже суворому й вимогливому вихованні дитини. У тако­му випадку батькам варто більш самокритично поставити­ся до себе. Слід проявляти більше довіри до самостійності дитини, поважати її інтереси, захоплення;

• упертість розбещеності - навпаки, батькам треба поси­лити вимогливість до дитини, не потурати всім її «хочу». Але й різкі виховні зміни в таких випадках теж небажані;

• упертість «покинутої» дитини - батькам варто приділя­ти дитині більше уваги.

     Усі три згадані типи впертості є захисною реакцією дитини на неадекватне ставлення дорослих до неї. Адже в кожному випадку дитина стикається зі зневажливим ставленням до власної самостій­ності: у неї не вірять, їй не довіряють. Тож усі три типи ставлять зав­дання перед дорослими: треба змінювати ставлення членів сім'ї до дитини та одне до одного.

     Утім існує ще один тип упертості дитини. Він пов'язаний з особливостями нервової системи, зокрема організації нейронних зв'язків у мозку людини. Це визначає тип її психічної саморегуляції, якою є темперамент.

     Темперамент - «природний грунт», на якому відбувається  | процес формування окремих рис характеру, розвиток окремих А  здібностей людини. Від темпераменту залежать динамічні особливості характеру людини, стиль її поведінки.

     За цього типу впертості поведінка дитини не переходить із предметного плану в міжособистісний. Такий перехід відбувається у трьох перших типів, і в них упертість отримує підтримку від моти­ву самоствердитися.

     Упертість не є вродженою рисою характеру. Характер людини - це складний синтез конкретного типу вищої нервової системи, типу темпераменту, що переважає, а також життєвого досвіду, умов життя, впливу найближчого оточення й виховання.

Особливості поведінки

     Усі діти інколи бувають неслухняними, затятими, гарячкувати­ми, свавільними, схильні будь-що обстоювати власну позицію. Осо­бливо це характерно для переломних періодів розвитку, як-от славнозвісна криза трьох років. Але деякі діти навіть після завер­шення цього періоду тотального заперечення не повертаються до звичної батькам слухняної поведінки, а наче сповна розкривають особливості своєї природи - упертість, норовливість, вибагливість, наполегливість у обстоюванні власної позиції.

     Коли така дитина не погоджується із чимось - то стає непо­кірною. Поступається вона, лише якщо відчуває, що це правильно і має сенс особисто для неї, а не для когось іншого. Найменші дріб­ниці можуть стати для неї приводом висловити спротив: «не той» обід, «неправильні» штани або чобітки, небажання підстригатися тощо. Уперта дитина відчайдушно хоче розпоряджатися сама своїм тілом, часом, речами, для неї надзвичайно важливо бути «правою» [власне, ця потреба часто затьмарює все інше]. Емоції та почуття та­кої дитини потужні й нестримні. Коли вона чогось хоче або на щось налаштована - то вкладає в це максимальну енергію: їй складно пе­реключитися самій, надто вона не піддається на вмовляння інших. Усе це часом дуже ускладнює життя батькам, і процес виховання стає для них складним і виснажливим.

     У своєму блозі в інтернеті мати шестирічного хлопчика Олівера з гумором пише: «На чергову пропозицію підстригтися син від­повідає: «Я не підстрижуся, мамо. Ніколи. Відповідь - ніколи, мамо, перестань мене про це питати», - без виклику чи пози, а ніби просто повідомляючи, що небо - синє, а на вулиці тепло. Олівер із трирічного віку має свій чітко визначений погляд на все і всіх та вперто його обстоює. При цьому не можна сказати, що син є складною дитиною - навпаки! Олівер чудовий - ввіч­ливий, щедрий, розумний, завжди допомагає меншому братику (та й усім маленьким дітям), милується красою неба, квітів та дерев, захоплено досліджує навколишній світ. Але коли не пого­джується із чимось - стає найзатятішою людиною на планеті, а змінює думку, лише якщо знаходить у цьому власну перекон­ливу логіку».

Переваги й перспективи «впертого» характеру дитини

     Утім, як не дивно, неслухняність і впертість у майбутньому мо­жуть виявитися... найліпшими чеснотами дитини. Річ у тім, що вперті діти зазвичай самомотивовані та спрямовані на реалізацію власних цінностей, тож часто виростають лідерами. Уже змалку це надзви­чайно цілісні особистості, несприйнятливі до тиску оточення й безстрашні. Вони праг­нуть не вірити на слово, а все самостійно пе­ревіряти й випробовувати на міцність. Це саме стосується і взаємин: кому вірити, за ким іти, чиєму впливу піддаватися - усе це вперта ди­тина вирішує і завжди вирішуватиме сама.

     Дослідження свідчать, що не­покірні, невгамовні, ініціативні діти, схильні ставити під сумнів авторитет інших і кидати виклик усталеним переконанням, - у до­рослому віці дуже часто досяга­ють особистого й матеріального успіху, продукують прогресивні нові ідеї, вдало розпочинають та ефективно керують власними біз-нес-проектами тощо.

     З огляду на це втомленим і знервованим батькам упертої ди­тини варто якось вдати, ніби вони дивляться у майбутнє через «ча­рівне» скло. Уперта дитина, якщо з нею говорити дружньо й терп­ляче, роз'яснювати, цікавитися її душевним станом, допомагати порадою, може швидко виправи­тися і змінити нікому не потрібну впертість на позитивні якості: на­полегливість і завзятість.

     За поміркованого, чуйного виховання вона може розвитися у яскравого підлітка, непересічну молоду людину і, зрештою, над­звичайного дорослого - справжню гордість своїх батьків.

Поради батькам

     Усі ми хочемо, щоб наші діти в дорослому віці мали незалежний критичний розум, були в змозі приймати важливі рішення, керую­чись власними, а не чужими інтересами, чи не так? І вперті діти мо­жуть бути успішніші в цьому за будь-кого іншого, бо від народжен­ня мають незламний внутрішній стрижень. Батьки лише мають не зраджувати духовному зв'язку, яким вони пов'язані з дітьми, не піддаватися спокусі змушувати дитину будь-що підкорятися їхньо­му авторитету, пам'ятати, що вперті діти можуть бути справжнім скарбом - адже вони енергійні, наполегливі, радо приймають ви­клик і беруть на себе відповідальність.

     Проте як на повсякденному рівні зберегти в дітей ці чудові якості й водночас заохотити їх до співпраці, підтримувати гармо­нійну атмосферу в родині? Пропонуємо до вашої уваги поради Лори Маркхем (Laura Markham), клінічного психолога Колумбійського уні­верситету (Нью-Йорк, США).

     Більшість батьків упевнені, що слухняність - необхідна якість для дітей. Проте цю думку варто піддати сумніву. Усі хочуть вихова­ти відповідальну, помірковану, контактну, старанну дитину, здатну чинити правильно, навіть якщо це складно. Але поняття «слухня­ність» цього не передбачає! Порівняйте установки «Чиню правиль­но, бо я цього хочу» (моральність) і «Роблю щось, бо мені так ка­жуть» (слухняність) - відчули різницю?

    Гіркий приклад, що ілюструє поняття слухняності: у 1934 році у промові до групи молоді Адольф Гітлер стверджував: «Ми хо­чемо, аби наш народ був слухняним, тож ви маєте практикувати слухняність». Відповідно до досліджень швейцарського психоло­га та психоаналітика Еліс Міллер (АІісе Miller) усі провідні фігури Третього Рейху були змалку привчені до слухняності, виховані в родинах, де слухняність була найпершим правилом поведінки. Усі знають, до чого це призвело: сліпа покора тиранічному ліде­рові, масова втрата внутрішнього морального коду, мільйони безневинних жертв.

     Отже, слухняність не завжди є бажаною поведінкою, до якої необхідно прагнути. Позаяк інколи слухняність означає, що дитина виконує те, що їй каже хтось доросліший чи сильніший, - без запи­тань, усупереч переконаності у протилежному або на шкоду іншим чи самій собі. Звичайно, батьки мають наполя­гати на тому, щоб діти слухались, коли їхньому життю може загрожувати небезпека, - напри­клад, брати за руку, переходячи вулицю, втри­мувати, коли ті намагаються схопити гострий край ножа або гарячу праску. Але при цьому батьки мають «хапати за руку» не дітей, а са­мих себе, коли йдеться про буденні речі, та пам'ятати найважливі­ше: слухняність є результатом довіри, а не зламаної волі!

    Кожні люблячі мама й тато прагнуть дитячої довіри, що наро­джується зі спілкування, емоційного зв'язку, емпатії - але в жод­ному разі не зі сліпої слухняності з остраху покарання чи через без­думність. А крім того, розумні батьки воліють, щоб їхня дитина була внутрішньо дисциплінованою, вміла брати на себе відповідальність за свої рішення, а головне — була здатна розрізняти, хто вартий щи­рої довіри й захоплення, а хто - ні.

    Пам'ятайте, що вперта дитина зазвичай прагне про все дізна­ватися на власному досвіді, експериментально перевіряти все, про що їй кажуть. Тож якщо немає серйозної небезпеки для життя чи здоров'я дитини, варто дозволити їй отримати бажаний досвід, за­мість того, щоб намагатися контролювати її дії.

    Не забувайте також, що вперта дитина частіше й інтенсивні­ше, ніж інші діти, випробовуватиме вас «на міцність» - саме так вона вчиться, опановує світ. Частіше усміхайтеся, повсякчас нага­дуйте собі про психологічні особливості вашої дитини і зберігайте спокій, аби запобігти хронічній нервовій втомі та погіршенню ва­ших взаємин.

     Уникайте протистоянь та боротьби за владу в родині, встанов­люючи певні чіткі порядки. У такому разі ви виглядатимете не дик­татором, а просто виконавцем правил - таким самим, як і дитина.

     Уперті діти часто вирізняються загостреним відчуттям справедливості, правильності того, що відбувається. Тож у деяких  ситуаціях варто апелювати саме до цієї якості дитини, звернути      увагу на об'єктивну необхідність щось робити. Не наказуйте їй, а доведіть до відома: «За розкладом світло вимикаємо о 21:00. Якщо ти поквапишся до ліжка - матимемо час прочитати дві каз­ки», або «У нашому домі домашні справи завершують перед вечір­нім мультфільмом, тож склади, будь ласка, свої речі та іграшки».

     Уперта дитина змалку прагне до самостійності, а також до контролювання речей і процесів навколо неї. Дозвольте їй взяти на себе стільки справ і видів діяльності, скільки можливо. Дайте їй змогу відчути, що вона певною мірою незалежна і сама розпоряджа­ється своїми справами - тоді у неї зменшиться потреба суперечи­ти, ставати в позу. До того ж у такий спосіб дитина привчатиметься до відповідальності. 

     Не змушуйте її зранку чистити зуби, натомість запитайте: «Що ти маєш ще зробити, перш ніж ми вирушимо до садочка?». Якщо дитина виглядає спантеличеною, нагадайте про «ранковий ча­рівний список» - поїсти, почистити зуби, сходити в туалет, скласти рюкзак, а відтак підсумуйте: «Я бачу, що рюкзак ти вже склав, це чудово! То пригадай, що ще ти маєш зробити, окрім цього?».

    Також урахуйте, що вперта дитина орієнтується насамперед на свої відчуття, зокрема й тілесні, і діє відповідно до них. Дайте їй право розпоряджатися власним тілом, а конфліктні моменти пере­творюйте на конструктивне опанування дитиною нового досвіду.

     Надворі стало прохолодніше, а дитина не хоче надягати куртку. Зверніться до неї без суворості й тиску: «То ти не хочеш надяга­ти куртку? Я свою точно надягну, бо на вулиці дуже холодно. Звіс­но, поки ти здорова і в безпеці, то можеш вирішувати сама, як для тебе ліпше. Але дивись - я не хочу повертатися додому, коли ти змерзнеш, тож пропоную зробити так: я покладу куртку в пакет, і якщо ти передумаєш - надягнеш її, добре?». Річ у тім, що вдома відчуття «кажуть» дитині, що їй тепло, тож нащо куртка? Утім вона собі не ворог і не мерзнутиме попри все. Якщо дитина розумітиме, що надягти куртку - не означає про­грати в конфлікті, «втратити обличчя», то на вулиці попросить вдягнути куртку одразу. У такий спосіб ви покажете дитині, що завжди варто бути відкритим до нової інформації (у цій ситуа­ції - до відчуття холоду) і діяти відповідно.

     Мабуть, нікому не подобається робити те, що наказують. А от для впертої дитини це взагалі нестерпно. Необхідність підкоритися волі іншого дитина сприймає як замах на свою цілісність, тож коли їй на­казують, вона найчастіше «наїжачується». Натомість, коли надають вибір - почувається господарем власної долі й охоче співпрацює з до­рослим. Тож частіше пропонуйте вашій впертій дитині вибір - зви­чайно, озвучуйте лише ті варіанти, які вас більш-менш влаштовують, і не ображайтеся, якщо дитина обере не найзручніший для вас варіант.

     Якщо ви збираєтеся вийти з дитиною до крамниці, а вона захо­плена грою і ніяк не хоче її припиняти, запропонуйте: «Ми плану­вали піти по покупки, пам'ятаєш? То коли ти хочеш це зробити - зараз чи за 15 хвилин? Добре, тоді я поставлю на мобільному телефоні сигнал, який зазвучить за 15 хвилин, аби ми не проґа­вили час».

     Коли дитина зробить свій вибір - підтвердіть вашу домовле­ність певними словами або жестами (наприклад, потисніть одне од­ному руку), аби вона відчувала, що є вашим партнером у цій справі й має виконати свою частину домовленості.

      Часто вперті діти схильні до боротьби за владу в родині з бать­ками. Утім для такої боротьби завжди потрібні дві сторони, чи не так? Не вступайте в кожну суперечку, у яку дитина вас втягує свої­ми емоціями, не перетворюйтеся на «дошкільника» самі, коли ваш дошкільник вас дратує, - заради вас і нього ви маєте будь-що збе­регти «дорослість»! Як батьки ви завжди можете зробити так, щоб дитина вас послухала, і водночас у неї не склалося враження, що вона «програла».

     Також зважайте, що з упертою дити­ною більше, ніж із будь-якою іншою, працює правило «дія викликає протидію», тож не підштовхуйте її до опозиції. Суворою й неу­хильною поведінкою ви провокуєте дитину до непокори заради не­покори, лише щоб довести, що права вона, а не ви. У такий момент слід зупинитися, глибоко вдихнути й нагадати собі: «перемога» у бо­ротьбі з дитиною означає втрату в найважливішому - у ваших до­брих взаєминах. Тож у складній ситуації, якщо є можливість, скажіть дитині: «Добре, ти можеш вирішити це сама». Якщо ж ні - знайдіть інший шлях, аби задовольнити потребу дитини в автономності без шкоди для її здоров'я чи безпеки.

     Під час конфліктів давайте змогу вашій дитині зберегти влас­ний погляд - не висміюйте те, що є для неї цінним, не вимагайте визнати, що вона неправа. Звичайно, ви можете - і маєте! - висува­ти дитині розумні, доцільні вимоги й спокійно, наполягати на їх ви­конанні. Але за жодних обставин не слід змушувати дитину покірно погоджуватися з вашою правотою. Не забувайте - у ситуаціях, коли ваша дитина має робити те, що ви від неї хочете, вона також має право на власну думку та почуття щодо цього.

     Затятість вашої впертої дитини - це частина її цілісності. У неї є певна думка, за яку вона міцно тримається, намагаючись захис­тити щось, що здається їй важливим. Тож у складній (та й узагалі в кожній) ситуації - слухайте свою дитину! Лише спокійно її вислу­хавши та обміркувавши сказане, ви зрозумієте, чому вона вам опи­рається.

     Якщо дитина відмовляється ставати під душ, запитайте в неї, не оцінюючи (а тим паче не засуджуючи) її поведінку: «Я зрозу­міла, що ти не хочеш купатися, але поясни, будь ласка, чому?». Може відкритися несподівана інформація: скажімо, дитина не хоче ставати під душ, бо боїться, що її змиє у водостік, як Алісу в казці! Звичайно, дорослому це здається нісенітницею, а дитині - зовсім ні. Але якщо ви не зробите спроби її вислухати, а просто роздратовано змушуватимете влізти під душ і нарешті вимити­ся - не зможете з'ясувати хвилювань дитини й допомогти їх по­збутися чи переосмислити.

    Часто мамі чи тату необхідно змінити ракурс погляду на кон­флікт - тоді у багатьох ситуаціях упертість дитини розкриється, наприклад, як прагнення справедливості.

    Скажімо, ви пообіцяли синові випрати його футболку з улюбле­ним казковим персонажем - але забули. Через це дитина сер­диться й поводиться вперто. Вам здається, що син вередує, але з його погляду засмучення виправдане, а ви - лукавите, бо вчите його, що треба завжди додержувати слова, а самі своє слово пору­шили! У таких випадках слід щиро попросити в дитини вибачен­ня за порушення слова (хай і ненавмисне), запевнити її, що слова справді завжди треба додержувати - а відтак піти разом прати футболку. Якщо вік дитини відповідний, варто скористатися на­годою і навчити її прати - тобто сформувати нові вміння й роз­ширити межі незалежності, чому вона дуже радітиме.

     Діти, по суті так само, як і дорослі, не можуть вчитися чогось посеред конфлікту. Під час емоційного «бойовища», коли адреналін зашкалює - когнітивні здібності блокуються. Тож немає сенсу вда­ватися до тих чи тих виховних методів у момент, коли і ви, і дитина «закипаєте» від гніву. Натомість згадайте - діти поводяться добре, тому що хочуть догодити батькам. Що більше ви боретеся зі своєю дитиною, а тим паче караєте її - то більше руйнуєте її бажання тішити вас.

     Якщо дитина засмучена - допомо­жіть їй виразити біль, страх, розчаруван­ня, аби вони розчинилися. Відтак дити­на буде готова слухати і слухатися вас. При цьому, звичайно, ви маєте бути прикладом у всьому, чого вчите дитину - адже навіть якщо діти не роблять те, що ви кажете, вони, зрештою, завжди роблять те, що ви робите.

    Більшість упертих дітей борються за повагу. Тож якщо ви щиро поважатимете вашу дитину - вона не матиме потреби відчайдуш­но захищати свою позицію. Також дуже добре, якщо дитина будь-що відчуватиме, що її розуміють, - утім, хіба не зі всіма людьми так? Тож навіть якщо ви бачите, що в певній ситуації бажання дитини не­доречне й не може бути задоволене, - покажіть їй, що ви на її боці, що розумієте її, а відтак разом знайдіть компроміс. Спільний пошук рішення, коли обидві сторони у виграші, утримує вперту дитину від «вибуху» та розвиває в ній надважливу здатність - конструктив­но домовлятися.

    Можливо, ці рекомендації нагадують ліберальне виховання? Але є істотна різниця: у такий спосіб ви не потураєте впертій дити­ні, а встановлюєте розумні межі, з огляду на перспективу її розвитку. А головне - залишаєтеся для неї авторитетом. Тож нехай наші пора­ди допоможуть вам налагодити з вашою найчудовішою у світі впер­тою дитиною взаємини, сповнені довіри, розуміння та співпраці!   

Матеріали використані з спеціалізованого журналу "Практичний психолог" № 6 2016 рік