Центр розвитку дитини "Гармонія"

Не можна вимагати від дитини

неможливого - до певного рівня і певного кола знань

різні діти йдуть по різному. В.Сухомлинський.

Важливим показником розвитку суспільства є гуманне, толерантне, турботливе й милосердне ставлення до дітей з особливими освітніми потребами, які не мають змоги  вести повноцінне життя. Їхні проблеми завжди актуальні не зважаючи на те, що держава намагається розв’язувати їх через адаптацію в суспільство.

У нашій країні, як і в усьому світі, з різних причин зростає кількість дітей із відхиленнями у розвитку. Останнім часом міжнародна спільнота запропонувала використовувати для дітей із психофізичними порушеннями термін «діти з особливими освітніми потребами», який стосується однаковою мірою як інвалідності у важкій формі, так і середніх за ступенями порушень. До них належать:

• порушення слуху (глухі, зі зниженим слухом);
• порушення зору (сліпі, зі зниженим зором);
• порушення мовлення;
• порушення опорно-рухового апарату (ДЦП);
• розумова відсталість;
• затримка психічного розвитку.

     Діти з особливими потребами за своєю природою і поведінкою дуже відрізняються як від усіх інших, так і один від одного. Конституція України і Закон «Про середню освіту» гарантують усім їм право на освіту, яке можна реалізувати в усіх державних навчальних закладах незалежно від статі, раси, національності, соціального і майнового стану, стану здоров’я, місця проживання й інших обставин. Упродовж багатьох років в Україні більшість дітей з обмеженими можливостями здобували освіту у спеціальних закладах, які й нині залишаються для них традиційною та провідною формою навчання. Однак, ситуація поступово змінюється. Україна взяла курс на євроінтеграцію. У зв’язку з цим, певні зміни відбуваються в освітній політиці, а саме: уряд приділяє значну увагу питанням забезпечення рівного доступу до якісної освіти дітям з особливими потребами і створення їм комфортних умов для навчання.

     Діти з особливими потребами зазнають набагато більшого порушення своїх прав не лише тому, що формально особливості їхнього розвитку не розглядаються в контексті захисту прав людини, що призводить до того, що їх життя стає ізольованим від життя більшості однолітків, а їх проблеми - невидимими для суспільства, а й тому, що міжнародне законодавство не приділяє достатньо уваги саме дітям, у першу чергу дітям з особливими потребами.

     Конвенція ООН про права дитини: універсальні мінімальні стандарти для всіх дітей. У цьому контексті Конвенція ООН про права дитини, прийнята Генеральною Асамблеєю в 1989 році та ратифікована Україною у 1991 році, стала великим кроком уперед у захисті прав дітей. Уперше цей міжнародний документ розглянув права дитини, включаючи дітей з особливими потребами, у контексті основних прав людей. Зазначені в Конвенції права включали громадянські, політичні, економічні, соціальні та культурні права.

     Діти з особливими потребами потребують не особливого піклування, не особливої освіти, а такого піклування й такої освіти, яку мають усі інші діти. Саме фокус на індивідуальному забезпеченні «особливих» потреб веде до медичної, а не соціальної моделі розуміння неповносправності, яка зараз набуває все більшого поширення у світі.

     В інноваційному навчальному закладі педагогу необхідно створити такі умови, щоб кожна дитина почувала себе там комфортно, незалежно від її індивідуальних психофізіологічних особливостей, здібностей і нахилів. У центр уваги необхідно поставити фізичне, психічне й моральне здоров’я дітей.

     Сьогодні важливим є усвідомлення того, що всі діти, незалежно від стану їхнього здоров’я та фізіологічних особливостей можуть і повинні мати рівний доступ до якісної освіти, а особливо до звичайного, повноцінного людського спілкування. У розвинених країнах діти з особливими потребами мають можливість вчитися у школах разом зі здоровими дітьми. Завданнями інклюзивної освіти є не тільки створення умов для розвитку хворих дітей у здоровому середовищі однолітків та формування толерантного відношення до них з боку батьків, вчителів та учнів, а і досягнення повної освітньої інтеграції, що незмінно веде до прогресу.

Прогрес інтеграції буде вважатися повноцінним, якщо забезпечуватиме три умови:

• навчання та виховання кожної дитини відповідно до її особливих освітніх потреб і потенціального розвитку;
• можливість дитини відвідувати навчальний заклад, живучи в сім’ї, а батькам – виховувати власну дитину;
• розширення кола спілкування дитини з особливими освітніми потребами та підвищення якості її соціальної адаптації.

     Діти з особливими потребами, насамперед, є дітьми. Педагоги мають бути толерантними і не повинні говорити про дітей, використовуючи терміни, якими користуються медичні працівники. Толерантність (від лат. tolerantia – терпіння) – терпимість. Ярлик інвалідності  – не більше ніж медичний діагноз.

     Коли ми розуміємо значення слів і те, як неправильно вони використовуються, ми усвідомлюємо, що це лише верхівка айсбергу неприйнятної мови. Називаючи людей з особливими потребами за їхнім медичним діагнозом, ми знецінюємо їх як людей. Знецінюючи інших, ми тим самим знецінюємо й себе.

     У дитячих колективах, де навчаються діти з особливими освітніми потребами, педагоги мають створювати демократичну атмосферу і всіляко сприяти формуванню дружніх стосунків між дітьми. Усі діти, незалежно від стану їхнього здоров’я, статі, раси, походження та інших чинників, повинні мати однакові права й можливості. Зважаючи на це, важливо зосередити увагу на забезпеченні рівних можливостей усім дітям. Також необхідно, щоб усі діти відчували себе повноправними та цінними членами колективу. Це почуття належності надзвичайно важливе.

     Кожна людина впродовж свого життя налагоджує найрізноманітніші соціальні стосунки, оскільки вони є невід’ємною складовою нашого буття. Більшість дітей налагоджує дружні стосунки з однолітками природним шляхом. Однак деяким дітям, зокрема, з особливостями психофізичного розвитку, доводиться в цьому допомагати (шляхом створення відповідних умов). Діти легше вступають у нормальні соціальні та дружні стосунки в середовищі, де такі взаємини цінуються й заохочуються. Це означає, що педагоги постійно мають створювати ситуації для розвитку позитивних соціальних взаємин між дітьми. Завдяки контактам із друзями діти розвиваються емоційно та соціально, вони вчаться жити в злагоді з людьми, у них формується самоповага. Дружба дає дітям відчуття потрібності, а також пробуджує палітру позитивних почуттів.

     Педагоги мають сприяти налагодженню дружніх стосунків між дітьми природним шляхом. Не намагайтеся силувати дітей до дружби, оскільки такі взаємини мають розвиватися природно.

     Учіть дітей з повагою ставитися до товаришів і додержуватися норм поведінки під час взаємодії. Наприклад, комусь можуть бути неприємні часті торкання. Інколи діти можуть ставитися до товаришів з особливими потребами як до великих ляльок або домашніх тварин. Слід вчити дітей поважати гідність однолітків з особливими потребами.

   Демонструйте дітям позитивну соціальну поведінку. Якщо вихователь ставитиметься до всіх дітей з повагою то діти діятимуть аналогічно. Якщо ж вони бачитимуть грубе або неуважне ставлення до дітей з особливими освітніми потребами, ймовірно, що вони наслідуватимуть це під час взаємодії з ними. Вчинки говорять більше за слова. Будь-які дії педагога не лишаються непоміченими й впливають на дітей.

     Заохочуйте дітей до співробітництва й взаємного обміну послугами. Вчіть дітей обмінюватися послугами. Це має бути взаємний, а не однобічний процес. Діти з особливими потребами мають не лише отримувати допомогу, а й надавати її іншим.

     Дайте дітям зрозуміти, що допомога має бути доречною. Вчителі та вихователі інклюзивних закладів часто стикаються з проблемою, коли діти з типовим розвитком намагаються все робити замість своїх товаришів з особливими потребами, їхнє бажання зрозуміле, але така надмірна допомога може призвести до нездорової залежності та нерівності в партнерських стосунках. Необхідно уважно стежити за поведінкою та сигналами дітей з особливими потребами. У багатьох випадках вони не потребують допомоги своїх товаришів або навіть не бажають її.

     Вчіть дітей співчувати й наголошуйте на ідеї соціальної справедливості. Більшість дітей добре розуміє, що є справедливим, а що ні. Педагоги не повинні говорити дітям, що дітей з особливими потребами необхідно жаліти, оскільки стосунки, побудовані на жалості, не можуть бути рівними. Необхідно зосереджувати увагу на тому, що у всіх дітей з особливими потребами є власні інтереси, здібності й таланти, якими вони можуть поділитися з іншими. Це сприяє налагодженню рівноправних дружніх стосунків.

     Навчання та виховання дітей з особливими освітніми потребами має такі особливості:

• простий виклад матеріалу;
• повторюваність;
• поглиблений індивідуальний і диференційований підходи;
• предметно-наочний і практичний характер;
• опора на розвиненіші здібності й подолання загальної недостатності та вад інтелектуальної   сфери.

     В суспільстві досить активно дискутується право людей, зокрема дітей, які живуть з ВІЛ, перебувати в навчальних закладах.

     Відповідно до чинного законодавства, діти з ВІЛ-інфекцією мають право перебування в дитячих колективах в тому числі навчатися в усіх типах навчальних закладів.

     На сьогодні в Україні близько сотні ВІЛ-інфікованих дітей відвідують навчальні заклади. Найстаршій дитині з позитивним статусом вже виповнилося 18 років. Більшість відвідують початкову школу. Достеменної кількості цієї категорії дітей ніхто не знає. Збереження конфіденційності про ВІЛ-статус дитини охороняється законом, а саме,  ст. 132, 145 Кримінального  кодексу України від 05.04.2001 р.

     Побутові контакти з ВІЛ-інфікованою дитиною безпечні, тому така дитина може навчатися, брати участь у спільних іграх з іншими дітьми. Діти можуть використовувати ті самі іграшки, книги, олівці, спортивний інвентар. Необхідно навчати дітей безпечному поводженню (не кусати, не дряпати дітей, обережно користуватися гострими предметами, що ріжуть). Як правило, діти з ВІЛ-інфекцією знають (або їх треба цьому навчити), що будь-яка травма більше загрожує їм, аніж оточуючим, тому ведуть себе досить обережно.

     І поки що присутність такої дитини у школі, в дошкільному навчальному закладі – рідкість. В тім, уже за кілька років, стверджують фахівці, ВІЛ-позитивна дитина може з’явитися у кожній групі, у кожному класі.

                                                                       Підготувала:

                                                                       соціальний педагог КЗ ЦРД "Гармонія"

                                                                       Клименко І.О.